Аналіз правової природи окремої думки судді та особливості її застосування

Як відомо, однією з основ верховенства права є обов’язковість рішення суду, яким закінчується розгляд справи. За конституційними нормами, судове рішення ухвалюється іменем України та є обов’язковим для виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їхніми об’єднаннями на всій території України.

Водночас не всі рішення судів, які набрали законної сили та є обов’язковими до виконання, прийняті одноголосно, оскільки судді різних юрисдикцій та інстанцій досить часто використовують окрему думку для відображення своєї правової позиції у конкретній справі. Це викликає жваві дискусії з боку юридичної спільноти та породжує діаметрально протилежні теорії стосовно ефективності існування інституту окремої думки для правосуддя, його позитивних та негативних наслідків.

Для з’ясування цих питань звернімося до вітчизняного та міжнародного законодавства, наукових доктрин та міжнародного досвіду.

Право судді на окрему думку визначено у статті 45 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950, у якій зазначено, що рішення у справі, а також ухвали про прийнятність або неприйнятність заяв мають бути вмотивовані. Якщо рішення у справі повністю або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти окрему думку. У статті 95 регламенту Міжнародного Суду ООН зазначено, що кожен із суддів може (якщо побажає) додати до рішення виклад своєї окремої думки як у разі незгоди, так і у разі згоди з думкою більшості.

У статті 34 чинної редакції Кодексу адміністративного судочинства України, наприклад, передбачено, що усі питання, що виникають під час колегіального розгляду адміністративної справи, вирішуються більшістю голосів суддів. А,  приймаючи рішення з кожного питання, жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення. Голосування під час ухвалення (постановлення) судового рішення є не лише правом, а й обов’язком кожного судді, а тому під час наради ніхто не має права ухилятися від голосування щодо відповіді на поставлені питання. Суддя повинен висловити своє ставлення до кожного питання і дати на нього відповідь. Це пояснюється тим, що судді виконують важливу функцію державної влади – здійснення правосуддя. Так само жоден із суддів не має права утриматися від підписання судового рішення, якщо його ухвалено (постановлено) у нарадчій кімнаті. Судове рішення, з-поміж іншого, є законним, якщо після ухвалення в нарадчій кімнаті воно буде підписане всіма суддями, які брали участь у судовому провадженні, навіть тим суддею, який має окрему думку.

Положеннями, наприклад, частини третьої статті 34 КАС України передбачено, що суддя, який не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються особи, які беруть участь у справі, без оголошення її змісту в судовому засіданні, оскільки це таємниця наради суддів. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення. Окрема думка не може бути оскаржена, оскільки вона не є судовим рішенням.

При цьому у разі подання апеляційної чи касаційної скарги зміст зазначеної окремої думки судді може враховуватись під час перегляду судового рішення, проте лише в межах доводів скарги.

Отже, окрема думка – це викладена в письмовій формі думка судді, який не згоден з рішенням, прийнятим більшістю суддів за матеріалами провадження в цілому або з окремих питань.

Закон не обмежує зміст та форму викладу окремої думки, тому вона викладається довільно. Якщо судове провадження здійснюється судом у складі трьох професійних суддів, тоді окремою думкою може бути думка одного судді, оскільки думка двох суддів завжди означає рішення суду.

У психологічному аспекті окрема думка судді – це процесуальна форма викладу незгоди судді з висновками суду. Іншими словами, це ставлення судді до юридичного змісту питань, що були предметом розгляду, яке відрізняється від правових позицій суду, викладених у його рішенні.

Досить влучно про окрему думки судді висловився  А. Л. Кононов, зазначивши, що окрема думка – це крайній варіант позиції судді, коли внутрішній компроміс неможливий, а переконаність у судовій помилці максимальна. Право на окрему думку – це і захист репутації судді, сильний професійний стимул, психологічна гарантія, яка дозволяє відчувати особисту свободу і незалежність, цінність власного рішення і відповідальність за свій вибір.

Поряд з тим не завжди окрема думка судді виражає незгоду з прийнятим рішенням (висновком) або викладенням обставин. Вона може доповнювати мотивовану частину рішення (висновку) та може спрямовуватись на уточнення або обґрунтування висновків та рішень суду. В окремій думці суддя може підтримати рішення, висновок суду, однак він може бути не згодний з окремими положеннями або використовує право на окрему думку для висловлення доповнень до рішення чи висновку.

Необхідно підкреслити, що окрема думка судді виноситься суддею від власного імені, не має обов’язкового значення, відповідно не породжує юридичних наслідків та не може розглядатися як джерело права, отже має лише доктринальне значення. Саме тому у юридичній літературі триває дискусія щодо доцільності існування окремої думки судді.

Частина правників вважає, що, крім позитивних моментів висловлення власної позиції судді, існують і негативні. Адже чим більше окремих думок суддів, які не збігаються з рішенням суду, тим більш спірним є таке рішення щодо тлумачення правових питань, і тим меншою буде в майбутньому регулювальна сила такого тлумачення. До негативних чинників належать також затрати часу судді, відволікання його від роботи над іншими справами та рішеннями. Тобто суддя виконує роботу, яку від нього не вимагають; при цьому відбувається індивідуалізація судді та затягується процес виготовлення рішення.

Водночас більшість закордонних дослідників вважає, що суспільство змінилося і вже не потребує єдності голосів суддів. Навпаки ж рішення з окремими думками викликає в сучасному суспільстві більше довіри, адже таке рішення демонструє різнобічність вивчення правового питання.

Суддя Верховного Суду Кібенко О.Р. досліджувала питання доцільності застосування окремої думки. У своїй статті суддя звернулась до історичних витоків цього інституту та зазначила, що коріння окремої думки судді у британській практиці судочинства, у якій колегіальний судовий орган взагалі не мав спільного рішення, а кожен суддя писав власне рішення. Саме сукупність рішень суддів колегіального органу вважалася судовим рішенням. Однак ця практика робила судові рішення настільки складними для розуміння, що вже у США Верховний Суд, який спочатку запозичив англійський підхід, достатньо швидко відійшов від такого стилю викладення тексту судового рішення. Лише коли головою Верховного Суду США став Джон Маршал (1801-1835 рр.), майже всі рішення почали ухвалювати одностайно. Водночас кожен суддя мав право додати свою думку до спільного рішення. Сьогодні практика написання окремих думок є дуже поширеною в США. Юристи США висловлюють думки, що якщо рішення Верховного Суду США було ухвалене без окремої думки, то це процесуальний «промах», «постріл вхолосту», тобто така справа є юридично нескладною і взагалі не мала розглядатися в суді такого рівня (не спрацювали фільтри).

Відрізняються і підходи до окремих думок у країнах з континентальною та англо-американською правовою системою. Для першої характерним є те, що рішення суду неперсоніфіковане, навіть стилістично його викладають так, щоб усі рішення мали однаковий вигляд, незалежно від автора. Це рішення суду, а не суддів, які входять до його складу. Таким чином, окрема думка судді у країнах континентального права є небажаним явищем. Коріння заборони суддям мати окремі думки історично спирається на те, що суди сприймались як органи, які оголошували волю короля, а король не міг мати декілька протилежних думок.

Очевидним є те, що окрема думка судді є одним із засобів реалізації принципів незалежності суддів, їхнього вільного волевиявлення та рівноправ’я, повного та всебічного розгляду справи. Реалізація права на окрему думку є правовою формою статусу судді, яка сприяє зростанню рівня його відповідальності. Наявність окремої думки судді сприяє пошуку істини, дає можливість зміцнити мотивувальну частину рішення, висновок суду, створює базу для глибокого вивчення проблеми та формування наукової доктрини.

У світлі зазначеного, конструктивною є пропозиція, щоб окремі думки з’являлись та були доведені суддями під час усного обговорення, задовго до моменту фіналізації тексту самого рішення. І лише тоді, коли позиція судді не набрала більшості голосів та не стала основою для тексту рішення, суддя  викладає аргументи письмово та публікує окрему думку. При цьому окрема думка має бути опублікованою одночасно з рішенням, а у тексті рішення має бути зазначено про наявність окремої думки.

Начальник відділу узагальнення судової практики

Сьомого апеляційного адміністративного суду

Теги: